Короткий зміст монографії Alma Mater Leopoliensis. Історія львівської гуманітаристики 1661–1946 (з двома інтерактивними посиланнями)
Протягом своєї понад трьохсотлітньої історії Львівський університет був одним із найважливіших науково-дослідних, освітніх і культуротворчих осередків Центральної Європи. У певні періоди своєї історії він відігравав особливу роль у зміцненні національної ідентичності як поляків, так і українців. Попри непоодинокі періоди напружених міжнаціональних відносин, Львівський університет — з погляду поляків — увійшов у традицію багатонаціональної Речі Посполитої. Він відіграв значну роль як навчальний заклад, що вплинув на загальний розвиток польської науки та освіту майбутніх поколінь. Деякі професори цього закладу в період Другої Речі Посполитої, окрім роботи в університеті, виконували й інші функції. Серед них були й представники гуманітарних наук, зокрема романіст Зиґмунт Черний співпрацював з освітніми органами як член Державної ради виховання та народної освіти, романіст Едвард Порембович очолював секцію літератури, музики й театру в Міністерстві мистецтва та культури (1919 р.), історики, зокрема Броніслав Дембінський, Леон Козловський та Станіслав Закшевський, були депутатами Сейму або сенаторами.
Метою створення тритомної монографії було дослідження історії гуманітарних наук у Львівському університеті від моменту його заснування королем Яном II Казимиром Вазою у 1661 році й до 1946 року, коли більшість польських науковців, не погоджуючись із новим політичним ладом, залишила його стіни. У праці проаналізовано окремі гуманітарні науки, їхнє значення та місце у структурі Львівського університету. Описано основні напрями розвитку львівської гуманітаристики, а також науково-освітні досягнення львівського академічного середовища.
Предметом дослідження стала гуманітаристика як сукупність наук, до яких належать такі гуманітарні дисципліни, як літературознавство, мовознавство, історія, історія мистецтва, філософія та богослов’я, яке використовує філософські методи, а також ті, що в англосаксонському культурному середовищі входять до arts, тобто науки, пов’язані з культурою та мистецтвом. До них належить музикознавство та філологія, зокрема: польська, класична, а також германістика, англістика, романістика, україністика, славістика, орієнталістика (відповідно до поділу за мовами або мовними групами).
Монографія представляє львівську гуманітаристику в цілісному хронологічному вимірі, щоб читач міг простежити еволюцію окремих галузей упродовж століть. Особливу увагу (в залежності від часу та дисципліни) приділено двом періодам: так званій автономії Галичини 1869 року, коли цілком пересічна до того моменту провінція Австро-Угорщини здобула значно ширші політичні й культурні свободи, а в 1871 році за імператорським указом польська мова у Львівському університеті стала мовою викладання поряд із німецькою, латиною та українською; та періоду з 1918 по 1939 рік, коли Львівський університет був одним із найбільших і найавторитетніших наукових осередків у тодішній Польщі. Збільшився викладацький склад, розширилася навчальна програма для студентів, а також зміцнилася матеріальна база університету (зокрема, йому передали будівлю колишнього Галицького сейму). Саме в цей період відбулися, з погляду поляків, найбільш значущі події в історії університету: у 1919 році йому було надано ім’я засновника – короля Яна Казимира, а в 1924 році з тодішнього філософського факультету виокремили дві нові одиниці – гуманітарний факультет (найбільший за своєю структурою на той час) і факультет математики та природничих наук, що збільшило кількість факультетів до п’яти. Це сприяло зростанню інтересу молоді до навчання в університеті (наприклад, у третьому триместрі 1932/1933 навчального року було видано 7358 студентських залікових книжок, що стало рекордним показником для цього закладу аж до 1946 року). У цей період в університеті працювало багато видатних професорів, які піднесли окремі гуманітарні дисципліни до рівня, що був недосяжним за часів галицької автономії, і творчо розвинули їх у Другій Речі Посполитій. Динамічно розвивалися так звані львівські наукові школи, серед яких, скажімо, філософська львівсько-варшавська школа (також відома як школа Твардовського) – один із найважливіших напрямів наукової філософії XX століття; історико-літературна школа Романа Пілат; антропологічна (львівська типологічна) школа під керівництвом Яна Чекановського; етнологічна школа, згуртована навколо Адама Фішера; школа економічної історії Францішека Буяка; а також школа історії виховання Станіслава Лемпицького.
Значно менше уваги в монографії приділено розгляду початкового етапу діяльності університету до 60-х років XIX століття. У цей період заклад функціонував як Львівська академія (1661–1773), Йозефінський університет (1784–1805), Львівський ліцей (1805–1817) або Цісарсько-королівський університет імені Франца I (формально до 1918 року), проте гуманітарні науки не розвивалися тут так інтенсивно. Це було зумовлено, зокрема, малою кількістю професорів, які займалися гуманітаристикою, порівняно значною плинністю викладацьких кадрів, відсутністю професіоналізації викладання та відсутністю викладання рідними мовами студентів. Менше уваги також приділено фінальному періоду, який завершує монографію, а саме історії Львівського університету під час Другої світової війни (що почалася у Львові зі вступом Червоної армії 17 вересня 1939 року). Це був найтрагічніший етап в історії університету. Під час першої радянської окупації (1939–1941) в університеті відбулися організаційні та кадрові зміни: значна частина польського викладацького складу втратила свої посади, а на їхнє місце було прийнято працівників з підрадянської України. За радянським зразком було змінено структуру закладу (зокрема, ліквідували богословський факультет), а українська мова стала основною мовою викладання. Лише небагатьом полякам вдалося залишитися на посадах, прийнявши – з різних причин – принизливі умови окупаційної влади. Ще більших втрат польська наука зазнала від німецької окупації. Вже від її початку (1941–1944) німці здійснювали етнічні чистки та масові вбивства, спрямовані на знищення польської інтелігенції. У липні 1941 року на Вулецьких пагорбах розстріляли кілька десятків львівських професорів, серед яких перекладача французької літератури Тадеуша Бой-Желенського. Університет закрили, а натомість у 1942 році створили Державні фахові курси. Частина університетської спільноти, яка залишилася у Львові під час німецької окупації, продовжувала викладати таємно (1941–1945/46). У такий спосіб відбувалося навчання фактично на всіх довоєнних факультетах. «За других совітів», як називали цей період львів’яни, коли радянська влада вдруге встановила контроль над містом, викладачів залякували та піддавали репресіям, змушуючи їх покинути університет і виїхати до Польщі. Лише одиниці залишилися у Львові, серед них – історик мистецтва Мечислав Ґембарович.
Монографія є колективною працею і складається з трьох томів. Перший том присвячено філологічним наукам: польській філології (в якій виокремлено літературознавство та мовознавство), славістиці, українській філології (яку тоді називали руською), класичній філології, германістиці, орієнталістиці, романістиці та англістиці. Крізь призму особистих досягнень філологів – фахівців у своїй галузі – можна простежити їхні наукові здобутки, дослідницькі інтереси та виконувані ними професійні функції у Львівському університеті. У перших двох розділах ретельно задокументовано інформацію про правові та адміністративні основи університету, розглянуто традицію літературознавчих досліджень, зосереджених навколо польської літератури, а також історію викладання цієї дисципліни від заснування у 1817 році кафедри польської мови та літератури до від’їзду львівських учених до Польщі. Перший розділ висвітлює дидактичну, наукову та редакторську діяльність Антонія Малецького, яка була важливим досягненням як для Львівського університету, так і для полоністичних досліджень загалом. Також проаналізовано науковий доробок Романа Пілата, його новаторський підхід до літературознавчих досліджень та внесок у формування львівської історико-літературної школи. Окремо розглянуто досягнення дослідника творчості Міцкевича Вільгельма Брухнальського, а також видатного поета й перекладача Яна Каспровича. Крім того, подано біографії літературознавців-полоністів, які розпочали свою кар’єру ще до 1918 року й продовжували її в Університеті Яна Казимира, зокрема Юліуша Кляйнера, одного з найвидатніших дослідників польської літератури, Євгена Кухарського, найкращого знавця творчості Фредра у міжвоєнній Польщі та творця власної методології літературного аналізу, а також Казимира Колбушевського, який спеціалізувався насамперед на старопольській літературі. Окремо представлено життєписи габілітованих доцентів 1920-х і 1930-х років, таких як Стефан Вртель-Вєрчинський та Стефанія Скварчинська, а також асистентів, серед яких Яніна Ґарбачовська та Владислав Флорiян. З цими розділами тісно пов’язаний третій розділ, присвячений історії мовознавства. У ньому описані наукові здобутки Антонія Каліни, автора першої історичної граматики польської мови, Адама Кринського, співупорядника «Словника польської мови», Казимира Нітча, одного з найвидатніших тогочасних діалектологів, а також Марії Длуcької, фахівчині з версифікації, і Вітольда Ташицького, ономаста та останнього керівника кафедри польської мови у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Деякі з полоністів-мовознавців одночасно були славістами. Їхній діяльності присвячено два наступні розділи. Тут розглянуто наукові досягнення вже згаданих лінгвістів, а також Тадеуша Лер-Сплавінського, одного з найвидатніших славістів, наставника таких відомих мовознавців, як Здзіслав Штібер і Станіслав Бонк. Окремо представлено біографії викладачів слов’янських мов, зокрема Болеслава Чурука та Яна Мєржви, а також асистентів Владислава Курашкевича, Станіслава Роспонда й Мар’яна Якубця, які розпочали свою кар’єру у Львові, а завершили вже після війни у Вроцлавському університеті. П’ятий розділ присвячений історії української (тоді руської) філології, яка має давню традицію, що бере початок у 1849 році з утворенням кафедри руської мови та літератури у Львівському університеті. Представлено здобутки Якова Головацького – професора та першого керівника цієї кафедри (1849–1867) і водночас українського діяча та співзасновника «Руської трійці», а також досягнення його наступника, славіста та етнографа Омеляна Огоновського (1867–1894). Детально проаналізовано діяльність цієї кафедри в період Другої Речі Посполитої, коли її багаторічним керівником був Ян Янів (1927–1939), а серед лекторів української мови були Єжи Заржицький та Ілля Кокорудз. Наступні розділи першого тому присвячено іншим філологічним дисциплінам. У шостій частині проаналізовано історію класичної філології через призму видатних елліністів і латиністів, їхніх наукових досягнень і ролі у формуванні університетського середовища, яке вони творили спільно зі своїми співробітниками. Охарактеризовано історію класичної філології у Львівському університеті від часів Йозефінського університету та Львіського ліцею аж до 1871 року, коли вперше кафедру класичної філології очолив поляк – Зиґмунт Венцлевський. Описано біографії видатних фахівців цієї галузі, зокрема Людвіка Цвіклінського, Станіслава Вітковського, Єжи Ковальського, Броніслава Кручкевича, Яна Сайдака та Ришарда Ганшинця. Наступний розділ присвячено історії германістики, включно з підготовкою вчителів німецької мови (насамперед для потреб монархії) та труднощами із заповненням посади керівника кафедри. Описано конфлікти германістів із місцевим академічним середовищем, особливо після 1871 року, коли офіційними мовами навчання стали польська й українська, а німецька поступово витіснялася з університетського життя. Подано детальну інформацію про львівське академічне середовище германістів, серед яких Август Зауер, Ришард Вернер, Віктор Доллмайєр, Еміль Петцольд та Здзіслав Жигульський. Окремий розділ є своєрідною енциклопедією розвитку львівської орієнталістики, з особливим акцентом на створенні Інституту орієнталістики та східних студій у міжвоєнне двадцятиліття. Охарактеризовано діяльність, зокрема, індоєвропеїста та автора першого підручника із санскриту Анджея Гавронського, сходознавця Мойсея Шорра, дослідника монгольських мов Владислава Котвіча, а також сходознавця й індолога Стефана Стасяка. Окрему увагу приділено численним лекторам і викладачам, чиї наукові інтереси охоплювали Близький Схід, Азію, а також Західну та Північну Африку. Передостанній розділ першого тому монографії присвячено історії львівської романістики. Від заснування першої кафедри романської філології у 1900 році й до 1930-х років її розвиток значною мірою визначався видатною постаттю Едварда Порембовича, а згодом – його учня Зиґмунта Черного. Завдяки творчому та новаторському підходу до викладання обидва романісти мали великий вплив не лише на розвиток романістичних студій у Львівському університеті імені Яна Казимира, а й на підготовку майбутніх фахівців-романістів у всій Польщі. Останній розділ тому присвячено англійській філології. У ньому детально висвітлено початки викладання англійської мови та життєвий шлях окремих лекторів, зокрема Юзефа Кропивницького, Павла Постела, Фредеріка Баттлера, а також асистентів – Клари Блуменфельд, Ізидора Ледера, Даніели Сухіслав і Яна Гольдмана. Окремо представлено наукові здобутки шекспіролога Владислава Тарнавського, а також складні рішення, які він ухвалював як публіцист і політичний діяч.
Другий том тритомної монографії присвячений розвитку історичних наук, допоміжним історичним дисциплінам, що сприяють роботі історика, а також наукам, безпосередньо пов’язаним із методами історичних досліджень (хоча сьогодні їх зараховують до окремих галузей гуманітарних наук). Ідеться про антропологію – дисципліну на межі гуманітарних, соціальних і психологічних наук, одним із напрямів якої є археологія, а також власне археологія, яка в традиції Центральної Європи (зокрема, в німецькомовних і слов’янських країнах) асоціюється з історією (див., наприклад, Класифікацію галузей і дисциплін науки за OECD). Окрім того, розглядається етнологія – одна з дисциплін антропології, що нерідко інтегрована в структуру історичних факультетів університетів (як, наприклад, у Вроцлавському університеті). Окрему увагу приділено також передісторії, яка в міжвоєнний період завжди викладалася в навчальних програмах Університету Яна Казимира у поєднанні з антропологією та етнологією.
У монографії історичні науки визначено як окрему групу кафедр (семінарів, відділів), де здійснювали наукові дослідження в галузі історії, а також готували істориків і вчителів історії. У роботі простежено розвиток гуманітарних наук через призму наукового доробку видатних істориків, археологів, етнологів та антропологів, а також шкіл, що сформувалися під керівництвом визначних учених. Окреслено наукові кар’єри педагогів і їхніх учнів, об’єднаних навколо наукових осередків (інститутів, кафедр, відділів), що діяли у Львівському університеті.
Том відкривається розділом, присвяченим зародженню історичних наук ще в період функціонування Єзуїтського колегіуму (1608–1661) і після підписання королем Яном II Казимиром диплома, відповідно до якого львівський заклад мав отримати «гідність академії та титул університету». Описано різні організаційні етапи розвитку вищої та середньої освіти, наголошено, що цей період передував професіоналізації наукових досліджень. Довгий час історія не була окремим предметом викладання — її вивчали, зокрема, в межах риторики, сприймаючи як засіб розширення інтелектуальних горизонтів студентів. Самостійною дисципліною історія стала лише у другій половині XIX століття. Наступний розділ присвячено цьому періоду. У 1869–1914 роках Львівський університет перетворився на важливий центр історичних досліджень на польських землях. Значних наукових досягнень у вивченні античної історії досягли львівські вчені, зокрема Людвік Цвіклінський, Кароль Гадачек, Леон Штернбах. У добу галицької автономії Львівський університет належав до провідних наукових установ у галузі античних студій — поряд із Краковом та Варшавою. Львівські дослідники, серед яких Тадеуш Войцеховський, Генрик Цайсберґ, Ізидор Шараневич, Михайло Грушевський, Олександр Семкович, здійснювали широкомасштабні медієвістичні студії, зокрема щодо Галицької Русі, поступаючись у цьому лише Ягеллонському університету. Також висвітлено внесок істориків-новітників, таких як Ксаверій Ліске, Станіслав Закшевський, Броніслав Дембінський, Людвік Фінкель та Адам Шелонговський. Львівський університет був одним із провідних центрів дослідження й викладання новітньої історії, а завдяки активному розвитку студій, присвячених Польщі та Україні XVI–XVIII століть, став головним осередком ранньомодерних історичних досліджень. Окрему увагу приділено стрімкому розвитку досліджень XIX століття завдяки діяльності Шимона Ашкеназі та його учнів. Окрім наукової та освітньої роботи, Львівський університет готував своїх випускників до активної участі в науковому та суспільному житті. Значну підтримку історикам надавали наукові товариства, зокрема Історичне товариство (з 1924 року — Польське історичне товариство), Наукове товариство імені Тараса Шевченка, Товариство сприяння польській науці (пізніше — Наукове товариство у Львові), а також львівські архіви та бібліотеки, серед яких Крайовий архів міських і земських актів та Національний заклад імені Оссолінських.
Історичні науки, що динамічно розвивалися до 1914 року, продовжували творче зростання в період міжвоєнного двадцятиліття. Третій розділ присвячений історичним наукам цього періоду. Хоча після завершення Першої світової війни частина професорів залишила Львів, переїхавши, зокрема, до Вільнюса чи Познані або поєднуючи свою роботу між Університетом Яна Казимира та Ягеллонським університетом, в університеті сформувався новий науково-педагогічний колектив, який своїм потенціалом зміцнив колишніх професорів. Дослідницька діяльність охоплювала широкий спектр тем, деякі були продовженням досліджень, розпочатих ще до 1914 року, інші ж відкривали нові обрії. До найвидатніших учених цього періоду належали: у сфері античної історії – Константій Хилінський та його найвидатніший учень Казимир Закшевський; у сфері всесвітньої історії та допоміжних історичних дисциплін – Ян Пташник і Теофіл Модельський, а також їхні учні, зокрема Луція Харевич і Мар’ян Гайсіґ; у сфері нової історії – Адам Шелонговський, який продовжував раніше розпочаті дослідження; у сфері історії освіти – Станіслав Лемпицький. Важливу роль відігравали допоміжні наукові кадри на окремих кафедрах, зокрема на кафедрі всесвітньої історії середніх віків, кафедрі всесвітньої історії нового часу та кафедрі історії Польщі. Окреме місце у монографії займають антропологія, етнологія, археологія та передісторія, яким присвячено четвертий розділ. Велику увагу приділено науковим досягненням видатних завідувачів кафедр, їхньому професіоналізму, організаційним здібностям та вмінню об’єднувати навколо себе молодих науковців і студентів. Особливо значний внесок у розвиток антропології, зокрема в дослідження етногенезу та географічного розмаїття рас, зробив Ян Чекановський – засновник львівської антропологічної школи. Її представниками були не лише історики, антропологи та етнографи наприклад, Болеслав Росінський, Кароль Стояновський, Станіслав Клімек, Тадеуш Генцель, а й медики, психологи, педагоги, зоологи та юристи. Адам Фішер і його співробітники, що працювали на кафедрі етнології, зробили значний внесок у розвиток історії народної культури (як піддисципліни етнології). Вони досліджували як матеріальну, так і духовну культуру південно-східних земель, проводили етнографічні дослідження, зокрема на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині та Поділлі, використовуючи сучасні на той час методи, зокрема картографування території. Дослідження проводили також співробітники кафедри класичної археології та передісторії. Значний внесок у розвиток археології зробили, зокрема, Кароль Гадачек – дослідник так званої пшеворської культури, Едмунд Буланда – вчений, який займався християнською археологією, а також історією і топографією стародавнього Риму, а серед його учнів виділяються єгиптолог Казимир Міхаловський та спеціаліст з історії античної Греції та Риму Казимир Майєвський.
Для повнішого розуміння історії Львівського університету, а також інколи дуже гострих польсько-українських конфліктів щодо створення українського університету та права використовувати українську мову в Львівському університеті, присвячено передостанній розділ другого тому. Формально університет був двомовним з 1871 року, проте на практиці ситуація виглядала зовсім інакше. Особливо наприкінці XIX століття, коли українці зміцнили свої позиції в Галичині як на інституційному, так і на ідеологічному рівні, посилилися вимоги реалізації вже раніше наданого права – двомовності університету. Невелика кількість українців залишилася в Львівському університеті, а інші почали працювати в новоствореному Таємному українському університеті. Деякі з них використали набуті знання та досвід у нових політичних умовах 1939 року, працюючи в Львівському державному університеті імені Івана Франка.
Другий том завершується розділом, що описує функціонування історичних наук у період двох радянських окупацій (під час німецької окупації університет був закритий). Внаслідок радянської реорганізації у 1939–1941 роках відбувся справжній інтелектуальний занепад. Почалися арешти та депортації. Частина довоєнного викладацького складу була звільнена або ж вдавалася до формальної діяльності, намагаючись вижити в реаліях окупації. Серед працівників новоствореного історичного факультету було лише десять довоєнних науковців (сім поляків і троє українців), проте жоден з них не мав наукового ступеня доктора. Викладачами здебільшого стали вихідці зі східної України. Запроваджено обов’язкове викладання українською мовою, яка також стала мовою радянської ідеологічної індоктринації. Водночас було створено нові кафедри, зокрема історії народів СРСР та історії колоніальних і залежних країн. Під час другої радянської окупації, хоча Львівський університет і відновив свою діяльність, посилення репресій щодо поляків – переслідування, арешти, виселення з помешкань – змусило багатьох науковців залишити Львів.
До третього тому монографії входять чотири розділи. Перший з них стосується історії філософії, що розуміється як сукупність дисциплін, які охоплюють логіку, психологію, метафізику й онтологію, теорію пізнання, етику й естетику, а також історію філософії як допоміжну дисципліну. Філософський характер мала також, зокрема, моральне богослов’я, що викладалася на богословському факультеті. Викладання філософії розпочалося в Єзуїтському колегіумі й тривало протягом усього періоду існування Львівського університету. Розквіт філософії у Львові припав на кінець XIX століття, а її «золотий період» – на роки 1918–1939. Міжвоєнне двадцятиліття мало велике значення не лише для львівської філософії, а й для розвитку філософії як наукової дисципліни загалом. У Львівському університеті працювали видатні філософи XX століття. У цей час виникла й активно розвивала свої ідеї львівсько-варшавська філософська школа Казимира Твардовського – феномен філософської думки світового масштабу. Серед львівських учених зародилися різні концепції, зокрема багатошарова теорія літературного твору Романа Інгардена, теорія множинності реальностей Леона Хвістека, ідеї багатозначної логіки Яна Лукасевича, а також принципи категоріальної граматики Казимира Айдукевича. Різноманітність і багатогранність філософської думки підпорядковувалися принципам: чіткого висловлення ідей, належного обґрунтування тез і ведення коректної дискусії. Усі учні школи Твардовського були зобов’язані дотримуватися цих принципів. Після війни вихованці Твардовського поповнили різні наукові центри по всій Польщі. Серед них було понад тридцять майбутніх професорів – не лише філософів, а й психологів і філологів.
Другий розділ цього тому присвячений богослов’ю. Завдяки філософським методам, які використовує теологія, її зараховують до гуманітарних наук. Богослов’я визначено як сукупність богословських наук, що викладалися на теологічному факультеті майже три століття – від заснування Львівської академії й аж до його закриття у вересні 1939 року. У дослідженні значну увагу приділено, зокрема, структурі факультету та функціям, які духовенство виконувало впродовж століть. Розглянуто участь окремих професорів і викладачів у науковому житті, зокрема їхній науковий ступінь, напрями досліджень і публікації. Підкреслено, що в історії Львівського університету тридцять три ректори походили з теологічного факультету. У різні періоди це були такі духовні особи, як Вацлав Бетанський, Анджей Цайсль, Ян Гофманн, Онуфрій Криницький, Климент Сарницький, Юзеф Більчевський. Окреслено також діяльність львівських богословів, зокрема їхню участь у роботі Польського теологічного товариства (з 1924 року), виданні часопису Przegląd Teologiczny (згодом – журналу Collectanea Theologica). Окремо розглянуто роль теологічного факультету у забезпеченні ґрунтовної освіти та підготовці католицького духовенства трьох обрядів до душпастирської роботи.
Два наступні розділи цього тому містять інформацію про історію науки, пов’язаної з мистецтвом у широкому розумінні. У них розглянуто розвиток музикознавства, діяльність видатного музикознавця та історика музики Адольфа Хибінського, а також його внесок у створення «львівської школи музикознавства». Музикознавство та історію мистецтва у Львівському університеті об’єднує постать видатного історика мистецтва Яна Болоза-Антоневича, який першим запропонував філософському факультету Львівського університету ідею створення кафедри музикознавства у львівському виші. Четвертий розділ присвячений цьому історику, а також іншим історикам мистецтва, зокрема Владиславу Подлясі, Мечиславу Гембаровичу, Кароліні Лянцкоронській. У ньому детально представлено історію мистецтвознавства як університетської дисципліни, охарактеризовано діяльність львівських істориків мистецтва в ширшому контексті та описано їхню реставраційну роботу на тлі мистецького життя Львова XIX століття.
У вступах до окремих томів були зроблені певні термінологічні уточнення. У монографії переважно використано етнонім «українець» і прикметник «український», тоді як етнонім «русин» і прикметник «руський» (або «русинський») збережено лише в цитатах і згадуваних офіційних державних документах, датованих ще 1930-ми роками XX століття. Особливо йдеться про найдавніші періоди в історії Львівського університету, коли спорадично застосовувався подвійний запис: «русин (українець)», «руський (український)» або «руський/український», що однозначно вказує в контексті на українців.
Загальна назва Львівський університет використовується для всього періоду його існування – від моменту заснування і до сучасності. Водночас ми намагалися вживати також назви, відповідні до кожної історичної епохи, зокрема: Львівська академія (1661–1773), Йозефінський університет (1784–1805), Львівський ліцей (1805–1817), Імператорсько-Королівський університет імені Франца I (1817–1918), Університет Яна Казимира у Львові (1919–1939), Львівський державний університет імені Івана Франка (з 1939 року), а також Підпільний університет Яна Казимира (1941–1944). Найчастіше було використано назву Львівський університет, як своєрідний гіперонім.
Третій том також містить два інтерактивні інвентарі, які є невід’ємною частиною монографії.
Переклад Ксенія Бородін